Барселона святкує перемогу

Іспанці перемогли з рахунком 2:0 англійський клуб Манчестер Юнайтед.

Барселона повела в рахунку вже через 10 хвилин після початку гри. Цей перший гол забив Самюель Ето.

Згодом за 20 хвилин до завершення гри гол забив Ліонель Мессі. Цього сезону Барселона виграла в іспанській лізі, а також іспанський кубок.

Історія

 Прообраз

Прообразом КВК була передача «Вечір веселих запитань», створена журналістом Сергієм Муратовим за зразком чеської передачі «Ворожи, ворожи, ворожка». У передачі «Вечір веселих запитань», що виходила в 1957, телеглядачі відповідали на питання ведучих, причому особливо вітався гумор. Ідея була зовсім новою для того часу. Вперше в радянській телепередачі брали участь не тільки ведучі, але й глядачі. До того ж «Вечір» йшов у прямій трансляції.

«Вечір веселих запитань» користувався великою популярністю, але вийшов в ефір всього тричі. На третій передачі був обіцяний приз всім тим, хто приїде в студію в шубі, шапці і валянках (це було влітку) і з газетою за 31 грудня минулого року. Ведучий передачі, композитор Микита Богословський, забув згадати про газету. Зрозуміло, зимовий одяг був практично у всіх телеглядачів. Приїхали і ввірвалися в студію юрби людей у шубах і валянках, змели міліціонерів, почався повний хаос. Трансляцію припинили, але передачу нічим не замінили. До кінця вечора телевізори показували заставку «Перерва з технічних причин». Передачу закрили.

Перший період

Через чотири роки, 8 листопада 1961, кілька колишніх творців передачі «Вечір веселих заитань» випустили нову телепередачу — КВК. Коли перший ведучий Альберт Аксельрод залишив програму, його замінив студент Московського інституту інженерів залізничного транспорту Олександр Масляков (відтоді він є постійним ведучим цієї передачі). Російською абревіатура КВН розшифровувалась (російською мовою) як Клуб Веселых и Находчивых, але крім того, це була марка тодішнього телевізора — КВН-49. У передачі КВК вже змагалися команди. Оскільки команди часто іронізували над радянською дійсністю або ідеологією (а саме такі жарти більше за все подобалися телеглядачам), з якогось моменту їх стали передавати не наживо, а в запису, й сумнівні з ідеологічної точки зору жарти вирізали… Передача дратувала керівника центрального телебачення Сергія Лапіна, і незабаром нею став займатися КДБ. Цензура згодом ставала усе жорсткішою, аж до того, що на сцену не можна було виходити з бородою — це вважалося глузуванням над Карлом Марксом. Наприкінці 1971 передачу закрили.

КВК, як і «Вечір веселих запитань», користувався величезною популярністю. По всій країні виник КВК-рух. Як наслідування передачі, ігри КВК влаштовувалися в школах, піонерських таборах тощо. Відбірні турніри КВК проходили у вищих навчальних закладах по всій країні, на телебачення попадали кращі команди.

 Відродження

Відродили КВК у 1986, на початку періоду перебудови. Ведучим, як і до закриття, був Масляков. Через кілька випусків команди досягли настільки ж високого рівня, що й у КВК 1960-х. Знову виник рух КВК, причому ігри влаштовуються у Західній Європі, Ізраїлі, США. Проводиться (із приголомшливим успіхом) перша міжнародна гра СНД-Ізраїль (1992, Москва) та навіть чемпіонат світу між командами США, Ізраїля, СНД та Німеччини (1994, Ізраїль). КВК стає однією з найпопулярніших російських та українських телепередач.

 Правила гри

У КВК грають за різними правилами, часом вони можуть змінюватись прямо під час гри, що відбувається навіть у Вищій лізі КВК. Наприклад, ведучий або голова журі можуть запропонувати командам свій конкурс. Однак є правила, яких дотримуються у будь-якому випадку в усіх лігах.

По-перше, у КВК грають командами. Принаймні, команда повинна містити не менш двох членів (найменша команда, що виступала на високому рівні — «Сборная малых народов» — деякий час складалася усього з двох гравців). У кожної команди повинен бути капітан. Капітан КВК також повинен представляти свою команду на конкурсі капітанів, якщо його включили в програму гри. Більшість команд виступають в оригінальних костюмах, що відрізняє гравців цієї команди від інших гравців. Костюми всередині однієї команди можуть бути однаковими, витримані в одному стилі або персональні, неповторні для кожного члена команди.

По-друге, гра повинна бути поділена на окремі конкурси. Звичайно, кожному конкурсові дається, крім номінального («Розминка», «Музикальный конкурс»), оригінальну назву, що задає тему усьому виступові. Сама гра теж отримує оригінальну назву, що визначає загальну тему гри. Кожен конкурс повинні оцінювати журі на чолі зі своїм головою.

«Не піддаватися на провокації» - кричав Степан Бандера і роздавав прапори. По десять на кожен десяток. Провокативні червоно-чорні кольори було вдало замінено білим прапором із золотавим надписом ГО ОУН-УПА. Вже кілька місяців точилися суперечки про таку саму провокативність назви організації, тож варто було її також змінити.

«Шикуймось в колону по троє» - скомандував провідник. Натовп знехотя заворушився…

«Нікакіх пастраєній» - скомандував чекіст. Натовп залишився стояти так само, як і стояв – табуном.

Степан Андрійович сором’язливо опустив очі. Запала мовчанка.

Зібравши волю в кулак Бандера вигукнув – «зараз наша колона рушає до ратуши, аби там провести невеличкий мітинг…».

«К ратуше нікто нє пайдьот», - запопадливо кинув чекіст, - «там щас парад у нємцев. Ваізбежаніє сталкнавєній мнє пріказана вас туда нє пускать. Магу прєдлажить вам альтернатівний маршруть – к опєрнаму театру».

«Але ж у нас заявка на ратуш. Ми її в ЧК ще місяць тому подали…» - з краплиною надії в голосі промовив Бандера. На очі провідника накочувались сльози, проте він тримався маладцом.

«А у мєня пріказ! Я сказал – ніхто нє пайдьот, значіть нікто нє пайдьот. Кто рипнєтса – 15 суток! І вапщє, хто тут главний? Пакажитє вашу заявку».

«15 діб!!...» - прокотилося натовпом упівців… Кілька з них почали шукати документи і ксіви журналістів «Краснай звєзди». Більшість передислокувалась в кінець імпровізованої колони.

«Я гла… головний», - сміливо і трохи гордовито сказав Степан Бандера, але згадавши фразу про 15 діб – трохи осікся і почав слухняно шукати заявку на акцію.

Чекіст прискіпливо оглянув печатку, перечитав текст, перевірив вхідний номер і дату та показав провідникові напрям на театр опери.

Провідник брудно вилаявся (мовчки) та пошепки сказавши «комуняку на гілляку» повів народ до єдиної мети – становлення єдиної неподільної соборної самостійної української держави. І… Колона в супроводі розстрільної бригади рушила в напрямі протилежному від запланованого…

Впродовж мітингу чекісти не соромлячись позіхали від нудьги. Упівці знехотя повторювали гасла, що їх викрикував провідник.

На наступний день в газетах з’явилися фото націоналістів, що набралися нахабства вийти своїм табуном на центральні вулиці Львова. Також було додано коментарі кількох чекістів та кількох представників партії НСДАП. Тільки не було коментаря Степана Андрійовича Бандери, хоча інтерв’ю у нього брали неодноразово…

Через тиждень Лембергом прокотилася звістка, що кількома невідомими повстанцями-терористами було підірвано хату отого чекіста, що не хотів пускати марш ОУН-УПА до ратуши.

«Провокатори», - промовив Бандера і сів писати відкритого листа пресі: «…ми, ГО ОУН-УПА, відкрито заявляємо, що немаємо жодного відношення до ганебного теракту …».



http://sna.in.ua/sia/socio/206-nazdemy-idioty.html
 

Християнство є однією з найпоширеніших релігій сві­ту, яка має до 1,5 млрд. послідовників у Європі, Америці, Африці, на Близькому Сході та в інших регіонах. Це — друга за часом виникнення (після буддизму) світова релі­гія, яка охоплює три головні напрями — православ'я, ка­толицизм, протестантизм.

Історичні передумови виникнення

Зародилося християнство в середині І ст. н.е. у східних провінціях Римської імперії серед єврейського населення Палестини у процесі злиття іудаїстських сект, існуючи на перших порах як сектантське утворення в межах іудаїзму. Різні чинники прислужилися до його виникнення. Одним із найвпливовіших серед них був соціально-політичний, що виявився у глибокій кризі Римської імперії, супроводжу­ваній невдоволенням населення існуючими порядками, по­встаннями і навіть громадянськими війнами.

Особливо глибокою була криза в палестинській про­вінції Іудеї, яка гостро переживала втрату незалежності. Однак серед іудейського народу не було єдності в оцін­ках свого соціально-політичного становища і в поглядах на майбутнє, що засвідчувало спрямування різних суспіль­но-політичних рухів. Активну непримиренність, що пе­редбачала необхідність збройної боротьби, виявляв рух зелотів, який об'єднував соціальні низи суспільства. Знач­но консервативнішу позицію займали саддукеї, до яких належала іудейська знать, а також фарисеї, до яких вхо­дили торгівці, лихварі, середні землевласники, середні та нижчі служителі культу. Осібною була позиція есеїв — здебільшого знедолених людей, які жили общинами, вели спільне господарство, мали спільне майно. Багато пред­ставників цієї течії дотримувалися аскетизму, безшлюб­ності, ритуальної чистоти (перед спільними трапезами здійснювали обмивання, носили білий одяг), дотримува­лися суботи. Вони вірили у всевладність Бога, безсмертя душі, потойбічне життя, обов'язковим вважали вивчення священних книг. Саме в річищі ортодоксального іудаїз­му були започатковані витоки християнства.

Тоді палестинськими землями бродило немало пропо­відників, які віщували наближення приходу месії, що, ставши царем іудейським, врятує народ. Довкола них форму­валися сектантські утворення.

Подібні процеси відбувалися і в інших землях Римсь­кої імперії, в якій усе гострішало протистояння між раба­ми і вільними громадянами, між населенням Риму і про­вінцій, між спадковою знаттю і новою соціальною силою — розбагатілими вершниками (вошами імперії). Усе це від­бувалося на фоні занепаду античних порядків, уже нездат­них згармонізувати суспільне життя. Утвердження нових норм внутріполітичного життя, які спиралися на військо, бюрократію, місцеву знать, населення сприймало зі знач­ними переживаннями^Різноманітні форми протесту про­ти нових відносин зосередило в собі християнство, яке, за­перечуючи рабовласницькі порядки, проголошуючи рів­ність усіх людей, вселяло сподівання на подолання гніту, здобуття свободи.і

У формуванні християнства відіграла помітну роль і централізація державної влади, що потребувала відпо­відної релігійної опори, якою було уявлення про єдино­го Бога. Економічне, політичне спілкування народів Рим­ської імперії живило у їх свідомості уявлення про над­національного Бога-спасителя всіх людей незалежно від національності.,

Головними ідейними джерелами християнства були іу­даїзм, релігійно-філософські вчення Філона та Сенеки (сто­їцизм), ідеологія кумранської общини есеїв, релігії схід­них народів Римської імперії.

Християнство тісно пов'язане з іудаїзмом, від якого воно успадкувало найдавнішу частину Біблії — Старий Завіт (в іудеїв він називається Танах), вчення про єдиного Бога, пришестя месії, створення світу за шість днів, кінець світу, а також багато сюжетів та образів для створення життєпису Ісуса Христа. Навіть найважливіша частина імені — Христос — є перекладом грецькою мовою іудей­ського релігійного терміна «месія» (букв, помазаник, у пе­рекладі — посланець Божий, рятівник людей).

Іудео-елліністичний філософ Філон (прибл. 25 до НіЄ. _ прибл. 50 н.е.) висунув ідеї про вроджену гріхов­ність людини, необхідність спасіння душі за допомогою аскетизму та страждання, розробив учення про логос («Бо­же слово»), «Сина Божого» як посередника між Богом і людьми, що розвивало погляд іудейської релігії на месію. Він твердив, що месія є Богом. Християни теж визнали свого месію Богом. У Сенеки (4 до н.е. — 65 н.е.) христи­яни запозичили етичні ідеї про рівність людей перед Богом, спасіння душі як мету життя, презирство до земного життя, любов до ворогів, покірність долі.

Кумранською общиною називали іудейську релігійну секту есеїв, яка діяла в місті Кумран. Кумраніти вважали, що месія є людиною. Перше пришестя, під час якого він постраждав за людей, вже відбулося, і тому потрібно чека­ти другого пришестя, з яким пов'язаний кінець світу. Ві­домості про це містять давні рукописи кумранської секти есеїв, знайдені у 1947 р. у місцевості Хірбет-Кумран, на узбережжі Мертвого моря.

Творення християнської ідеології відбувалося не без впли­ву культів східних богів: Осіріса (Єгипет), Мітри (Персія), Адоніса (Фінікія), Аттіса (Фригія), Будди (Індія) та ін., адже на початку нашої ери східні релігії мали значне поширення в Римській імперії. У міфах про східних богів, які виникли набагато раніше за християнство, простежується разючий збіг подій з тими, що викладені в оповідях про Христа (переслі­дування немовляти злим царем, зцілення хворих та воскре­сіння мертвих, смерть і воскресіння Бога та ін.).

Згідно з християнським вченням засновником його є Ісус Христос — Син Божий, який з волі Бога-Отця зійшов на землю, олюднився через народження Дівою Марією, дав людям заповіді Нового Завіту, прийняв страждальницьку смерть, воскрес і вознісся на небо.

Ісус Христос (давньоєвр. іепзиа — спасіння, грец. Спгіозіоз — помазаник). За християнською традицією, він вважається боголюдиною, що поєднує божественні та люд­ські начала, постаючи як друга іпостась Святої Трійці — Бог-син.

Згідно з Біблією народився він у розташованому на пів­день від Єрусалиму іудейському містечку Віфлеємі (це уз­годжується з твердженнями єврейського пророка Міхея про те, що у Віфлеємі народиться вождь, який врятує народ Із­раїлю) внаслідок непорочного зачаття від Святого Духа Ді­ви Марії, яка була дружиною тесляра Йосипа. Сталося це 750 р. за римським літочисленням. З цього моменту хрис­тияни ведуть своє літочислення. Народження немовляти відбулося у пастушій стайні, бо у Віфлеємі, куди Йосип і Марія прибули для перепису населення, не знайшлося їм іншого пристановища. Першими вклонилися йому місцеві пастухи. Восьмого дня після народження немовля було на­звано Ісусом і над ним було здійснено обряд обрізання. Сорокового дня в Єрусалимському храмі відбулося його ритуальне посвячення Богові. Мав Ісус чотирьох братів і сестер, але їхніх імен у Євангеліях не названо. Дізнавшись про народження Бога (а це передрікали і східні волхви), іудейський цар Ірод наказав знищити у Віфлеємі всіх новонароджених хлопчиків. Тому Йосип і Марія змушені були втекти з маленьким Ісусом у Єги­пет, звідки повернулися лише після смерті Ірода, оселив­шись у своєму містечку Назареті, де Ісус прожив до тридцяти років, нікуди не вибираючись звідти. Щорічно на Пасху відвідував він Єрусалимський храм. Мабуть, знав грамоту, бо часто цитував Старий Завіт. Не маючи систематичної іудейської освіти, він усе-таки привернув до себе увагу служителів храму. Коли Ісусові виповни­лося тридцять літ, відбулися надзвичайно важливі події його життя. Він залишив сім'ю, отримав у водах Йорда­ну хрещення проповідником Іоанном, який, очевидно, був фундатором нової релігії, ще до Христа проповідував при­хід месії, закликав жити доброчесно, практикував ритуаль­не обливання новонароджених. Після цього Ісус більше місяця провів у пустелі, віддаючись молитві й посту, пе-ремігши в духовному поєдинку спокусника Диявола. Не­вдовзі почав свою трирічну проповідницьку діяльність у розташованих на узбережжі Галілейського моря містах Капернаум, Харазин, Магдала. У його проповідях ішлося про те, що ось-ось настане царство Боже. А щоб увійти до цього царства, необхідно повірити в Єдиного Бога, покая­тися у своїх гріхах і слідувати за Сином Божим, яким Ісус називав себе. Слово Ісуса знайшло багатьох прихиль­ників, які повірили йому, пішли за ним. Дванадцять його учнів і послідовників стали апостолами. Ширилася на­вколишніми місцями слава про нього і як чудотворця, який лікує хворих, воскрешає мертвих, перетворює воду на вино .

Українська Православна Церква Київського Патріархату
Володимирський собор
Засновники	Апостол Андрій,[1] св. Михаїл Київський,[2] св. Володимир Великий,[3]Володимир (Романюк), Філарет (Денисенко)
Автокефалія/автономія проголошена	1992 самопроголошена
Автокефалія/автономія визнана	не визнана
Предстоятель	Філарет (Денисенко), Патріарх Київський і всієї Руси-України
Центр	Київ, Україна
Кафедральний собор	{{{кафедра}}}
Основна територія	Україна
Закордонні території	США, Західна Європа
Літургічна мова	українська
Музична традиція	Український наспів
Церковний календар	Юліанський
Єпископів	{{{єпископи}}}
Єпархій	29
Навчальних закладів	16 [4]
Монастирів	43 [5]
Парафій	3882 [6]
Священиків	2867 [7]
Ченців і черниць	165 [8]
Вірних	21,8% населення України [9]
Офіційний сайт	Київський Патріархат

Ця стаття є частниною серії статей про народ Українці Культура Література • Музика • Архітектура Образотворче мистецтво • Кіно • Театр Танці • Кухня • Мода • Спорт Українська діаспора Австралія • Аргентина • Бразилія • Грузія Казахстан • Канада • Німеччина • Польща Португалія • Румунія • Росія • США • Угорщина Етнографічні групи українців Бойки • Гуцули • Кубанці • Лемки Литвини • Наддніпрянці • Подоляни Поліщуки • Русини • Слобожани Українська міфологія Релігія Православ'я:УПЦ-КП • УАПЦ • УПЦ (МП) Католицизм: УГКЦ • РКЦ Протестантизм • Іслам • Юдаїзм Мова Українська та її діалекти Інші статті Україна • Знамениті українці • Історія Всесвітні форуми українців • Голодомор Етнокультурні регіони • Розселення Цей шаблон: переглянути • обговорити • редагувати

Українська Православна Церква — Київський Патріархат — православна Церква в Україні з резиденцією патріарха у Києві. Найбільше релігійне об’єднання України за чисельністю вірян^[10]. За чисельністю приходів та священнослужителів — друга.

Історія УПЦ-КП

Історично Українська Православна Церква від Хрещення Руси-України була Митрополією Константинопольського Патріархату.

У 1448 році від Київської Митрополії відокремилася Московська епархія, яка була самоназвана Московською Патріархією. Лише через 141 рік (у 1589 р.) вона отримала визнання Константинопольського Патріархату.

Як свідчать грецькі історики, у 1684 році (за часів лівобережного гетьмана I.Самойловича) Московська Патріархія звернулася до Константинопольського патріарха Якова з проханням підпорядкувати їй Українську Митрополію (тобто отримати право рукоположіння Київських митрополитів), але отримала відмову. Це не заважало таємно висвятити у Москві у сан Київського митрополита єпископа Гедеона Святополк-Четвертинського.

У 1686 року Константинопольський Патріарх Діонісій погодився на підпорядкування Московській Патріархії Української Церкви, але через рік (1687) його саме за це було засуджено на Царгородському патріаршому соборі та позбавлено сану, а підпорядкування визнано актом хабарництва та скасовано.

У 1689 р. була встановлена заборона Києво-Печерській лаврі друкувати будь-які книжки без дозволу Московського патріарха. У наступному 1690 р. Московський собор надав «анафеми» на «киевские новые книги», тобто книжки П.Могили, К.Ставровецького, І.Галятовського, Я.Барановича, А.Радивиловського, І.Славинецького та інших, писані тодішньою українською літературною мовою. У 1693 р. була впроваджена нова заборона Московського патріарха на ввезення до Москви українських книжок.

Зважаючи на історичний хід подій та становище України у ті часи, Українська Православна Церква не змогла набути адміністративної самостійності від Російської Православної Церкви.

У 1924 р. було ухвалено декрет (томос) Вселенської Патріархії, підписаний патріархом Григорієм Сьомим і 12 митрополитами про неканоничність передачі Київської Митрополії Москві.

Ухваленням Архієрейського Собору РПЦ 25—27 жовтня 1990 року, у відповідь на звернення українського єпископату до Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і всього єпископату РПЦ, за Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Філарета (саме такий титул було надано Митрополитові України у 1990 році), Українській Православній Церкві було надано незалежність і самостійність в управлінні та права широкої автономії.

У 1992 році Митрополита Київського і всієї України Філарета (Денисенка) Архієрейський Собор УПЦ (за його відсутності) змістив з посади і обрав нового предстоятеля УПЦ (МП) — Володимира (Сабодана), що був на той час митрополитом Ростовським і Новочеркаським (РПЦ). Цікаво, що Володимир (Сабодан) є одночасно єпископом двох Церков, що є, мабуть, унікальним випадком у історії Православ'я.

У 1997 році за поданням єпископату УПЦ (МП) Архієрейський Собор РПЦ видав «Акт про відлучення від Церкви монаха Філарета (Денисенка)» (сану митрополита його було позбавлено в 1992) за «розкольницьку діяльність».

В час офіційної зустрічі делегації Вселенського патріархату з Президентом України Віктором Ющенком 24 березня 2005 р., голова делегації архієпископ Скопельський Всєволод (Майданський) передав послання патріархату: «Церковь-Мати, Константинопольський Патріархат, вважає, що її донька — Московський Патріархат — має ту канонічну територію, яка існувала у тої Церкви до 1686 року. Підпорядкування Київської Митрополії Московській Церкві було здійснено Патріархом Діонісієм без згоди та утвердження Святим і Священим Синодом Великої Церкви Христової». [3]

УПЦ-КП має намір стати єдиною визнаною Всесвітнім православ'ям українською автокефальною церквою на відміну від

• автономної УПЦ (МП), яка підпорядкована РПЦ,
• підпорядкування Константинопольському патріархату, у якому знаходилась Київська

Сучасна церква

Кількість релігійних громад в Україні, 2004 р. (дані Державного департаменту у справах релігій)

Згідно опитування Українського Центру економічних і політичних досліджень iм. О. Разумкова, проведеного в 2000 р. ^{[Джерело?]}, більшість опитуваних (66 %) відносить себе до православ'я, причому третина (21,8 %) з них визнає себе вірними УПЦ-КП, яка посідає тим самим перше місце серед українських церков за чисельністю симпатиків. Численність практикуючих віруючих підрахувати неможливо, оскільки участь опитуваних у церковному житті в опитуваннях не враховується. У 2004 році Всеукраїнська соціологічна служба також здійснила опитування, що свідчить: 50,44 відсотка респондентів асоціювали себе з УПЦ КП, тоді як 26,13% — з УПЦ МП.[4][5] У грудні 2006 р. в столиці України Києві 52% опитаних віднесли себе до Київського Патріархату і тільки 8% – до Московського Патріархату [6].

УПЦ-КП добре представлена у центрі і на заході України, але має дуже слабкий вплив на переважно російськомовні схід і південь. Як і УАПЦ, вона вважає себе українською автокефальною церквою, але досі не визнається (не має євхаристійного спілкування з) жодною іншою Помісною Православною Церквою, у тому числі й Всесвітнім Константинопольським чи Московським патріархатами і не входить до Вселенської Православної Церкви (сукупності Помісних Церков, що перебувають між собою у євхаристійному спілкуванні).

УПЦ (МП) посідає перше місце серед церков за чисельністю громад (понад 11.000), що більше, ніж УПЦ-КП, УАПЦ і УГКЦ разом взятих (близько 8.000). Хоча це окрема церква, вона знаходиться у церковному спілкуванні з Російською православною церквою (тобто не автокефальна у повному сенci), тому не вважається частиною суспільства за національну.

За даними державного комітету у справах національностей та релігій станом на 1 січня 2007 року УПЦ-КП мала: 3882 громади, 43 монастирі з 165 ченцями (для порівняння: в УПЦ(МП) 4399 ченців, в УГКЦ - 1235), 2867 священнослужителів, 16 навчальних закладів з 1162 слухачами, 1174 недільні школи, 35 періодичних видань [7].

Свято-Володимирський собор у Києві є Кафедральним Патріаршим собором (роки споруждення — 1870—1882). Для живописного розпису 1885 р. були запрошені кращі митці: В. М. Васнецов, М. В. Нестеров, П. А. Свєдомський, В. А. Котарбінський, а потім до них приєдналися М. К. Пимоненко, А. С. Мамонтов та ін.

Сьогодні кожен третій українець (32,6%) вважає, що Українська православна церква Київського патріархату є історичною правонаступницею православної церкви, заснованої в Київській Русі 988 року^[11].

 Голова церкви

Головою УПЦ-КП є Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, який був інтронізований 22 жовтня 1995 р.

 Єпархії

• Вінницька єпархія
• Волинська єпархія
• Дніпропетровська єпархія
• Донецька єпархія
• Дрогобицько-Самбірська єпархія
• Житомирська єпархія
• Закарпатська єпархія
• Запорізька єпархія
• Івано-Франківська єпархія
• Київська єпархія
• Кіровоградська єпархія
• Кіцманська єпархія
• Коломийська єпархія
• Кримська єпархія
• Львівська-Сокальська єпархія
• Луганська єпархія
• Миколаївська єпархія
• Одесько-Балтська єпархія
• Полтавська єпархія
• Рівненсько-Острозька єпархія
• Сумська єпархія
• Тернопільсько-Бучацька єпархія
• Тернопільсько-Кременецька єпархія
• Харківська єпархія
• Херсонська єпархія
• Хмельницька єпархія
• Черкаська єпархія
• Чернівецька єпархія
• Чернігівська єпархія
• Білгородсько-Обоянська єпархія
• Богородська єпархія
• Тобольська єпархія
• Східно-Молдлвська єпархія
• Екзархія в Греції
• Український православний вікаріат УПЦ КП у США і Канаді

[Духовні навчальні заклади

• Київська Православна Богословська Академія
• Львівська Православна Богословська Академія
• Волинська духовна семінарія
• Рівненська духовна семінарія
• Івано-Франківський Богословський інститут
• Тернопільська духовна семінарія
• Богословське відділення КПБА

У четвер, 26 березня, розпочала роботу Міжнародна науково-практична конференція «Гоголь як пророк слова», присвячена 200-літтю від дня народження письменника. Захід відбувся з благословення Митрополита Київського і всієї України Володимира та був організований Місіонерським відділом при Священному синоді УПЦ, Всеукраїнським православним педагогічним товариством та Київським національним університетом  імені Т.Г. Шевченка. Проходила конференція в актовому залі КНУ імені Т.Г. Шевченка.

Перед початком роботи конференції відкрилася виставка, присвячена Гоголю. Зокрема тут було запропоновано велику кількість як сучасної, так і раритетної літератури, у тому числі й прижиттєвої доби Миколи Васильовича Гоголя. Це твори, які належать перу автора, а також багато видань, що стосуються життя та творчості видатного письменника.

Частину експозиції займають екземпляри Гоголівських творів із колекції Блаженнішого Митрополита Володимира, а також із колекції голови  Всеукраїнського Православного педагогічного товариства протоієрея Анатолія Затовського.

Окрім цього, виставка прикрашена фотографіями місць, пов'язаних із життям і діяльністю митця та цитатами науковців, досліджуючих і вивчающих творче надбання вітчизняного письменника.

На початку роботи конференції голова Місіонерського відділу при Священному Синоді УПЦ архієпископ Полтавський і Миргородський Филип оголосив склад президії, до якої окрім Блаженнішого Митрополита Володимира та владики Филипа увійшли: ректор Київської духовної академії і семінарії архієпископ Бориспільський Антоній, ректор КНУ імені Т.Г. Шевченка Леонід Губерський, академік Академії педагогічних наук України  Ольга Сухомлинська, академік Національної академії наук Україним Петро Толочко, директор Інституту проблем виховання Академії педагогічних наук України Іван Бех, голова Всеукраїнського православного педагогічного товариства протоієрей Анатолій Затовський, голова місії «Церква і культура», заступник голови Київської міської державної адміністрації Віталій Журавський.

Також від Української Православної Церкви на заході були присутні: намісник Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври архієпископ Вишгородський Павел, керуючий справами УПЦ архієпископ Білоцерківський і Богуславський Митрофан, секретар Предстоятеля УПЦ єпископ Переяслав-Хмельницький Олександр, викладачі та студенти Київських Духовних шкіл.

Далі до присутніх із вітальним словом звернувся ректор Національного Університету Леонід Губерський, який відзначив тісний зв'язок Миколи Гоголя з університетом: «Микола Васильович Гоголь дуже шанував наш університет і дуже хотів працювати викладачем історії. Проте сталось інакше. І не дивлячись на це, ми дуже шануємо Гоголя, вивчаючи його творчу спадщину, яку осягнути не можливо».

Також перед зібранням виступив Петро Толочко, який зачитав вітальну адресу до учасників конференції від Президента Національної Академії наук України Бориса Патона та відзначив важливий життєвий вибір Миколи Гоголя: «Ми не маємо професора історії Гоголя, проте маємо великого майстра слова та генія української землі».

За цим цим з короткими вітаннями виступили й інші члени президії.

Після невеличкої перерви, була продовжена робота науково-практичної конференції, на якій були заслухані наступні доповіді: архієпископа Полтавського і Миргородського Филипа на тему «Яка користь у красномовстві..., якщо немає в душі Духа Святого?», професора Московського Державного Університету імені Михайла Ломоносова Володимира Воропаєва - «Слово Церкви у житті і творчості Гоголя», Іван Бех  - «Драма релігійно-духовного перетворення М.В. Гоголя», Ігуменя Серафима (Шевчик) - «Гоголь і сучасність», протоієрей Анатолій Затовський - «Гоголь - пророк православної культури», директор видавництва Московського Стрітенського монастиря ієромонах Симеон (Томачинський) - «Гоголь як історик України»,  викладач КДАіС протоієрей Олег Кожушний - «Літературний шлях М.В. Гоголя: від етнографічно-мистичної естетики до релігійної істини» та інші.